шаблоны joomla сайт визитка
Скачать Joomla 3 шаблоны бесплатно

Відомі Люди

Жаловага Анатолій Григорович

Анатолій народився в місті Львові 13 березня 1980 року. Коли йому було півроку родина переїхала жити в м. Дубляни Жовківського району, Львівської області.Жаловага Анатолій Григорович

З дитячого віку захоплювався спортом і після 8-го класу вступив до Львівського училища фізичної культури, хотів присвятити своє життя професійному спорту. В 1997 році вступив в Львівський університет фізичної культури за фахом гандбол, де продовжував своє спортивне покликання. Об’їздив всю Європу в складі гандбольної команди, два роки грав за СКА — «Львів», Кандидат в майстри спорту. Деякий час Анатолій викладав на кафедрі фізкультури Львівського аграрного університету.Та після отриманої травми хребта, всі мрії про великий спорт залишились у минулому.

Хлопець знайшов для себе іншу справу. Він працював будівельником, їздив у Польщу, Іспанію, Росію. Останнім часом працював в Україні.

Знайомі Анатолія розповідають, що його завжди можна було впізнати за посмішкою. Щоб не сталося, Толик був усміхненим. А ще відзначають його працьовитість і надзвичайно добрий характер.

Анатолій походить з волинського козацького роду. Під час Другої світової війни прадіди боролися за свободу і незалежність своєї держави, були у загонах української повстанської армії і воювали проти наших окупантів. Толік дуже любив Україну, був справжнім патріотом. У 2004 році декілька тижнів виборював нову Україну на Майдані.

Працюючи в Україні та за кордоном, завжди повертався додому впевненим, що настане час і він буде достатньо грошей заробляти у себе на Батьківщині. Його мрією було жити у вільній Україні. Без Януковича. Саме тому він поїхав до Києва. Знову на Майдан.

МАЙДАН

Додому із заробітків Анатолій повернувся за тиждень до загибелі. Після того як побачив новини з Майдану, вирішив їхати до столиці. 18 лютого автобуси з активістами виїжджали до Києва, але в першому для Анатолія не вистачило місця. Потім виявилося, що він забув паспорт. Лише з третьої спроби о дев’ятій вечора хлопець виїхав з міста. Встиг попрощатися тільки з мамою, батько і брат затрималися у справах.

«Тут справжня війна», — сказав братові телефоном 19 лютого з київського Майдану.

20 лютого рідні не змогли додзвонитися до Анатолія, а ввечері побачили його ім’я в списках загиблих. До останнього сподівалися, що це помилка. Вже потім дізналися — Анатолія вбили на вулиці Інститутській. А хтось із протестувальників відніс тіло до Михайлівського собору.

Коли батько приїхав до Києва забирати сина, він побачив багато тіл з Майдану. Всі обгорілі, з чорними обличчями та руками. У Анатолія від кулі снайпера була розтрощена голова. Смерть була миттєвою, снайпер не лишив жодного шансу на порятунок. Лікарі рекомендували ховати хлопця у закритій труні, але батьки не погодилися. Щоб довезти тіло додому, голову скріпили бинтами. З особистих речей батькові віддали тільки дерев’яний хрестик, який мав при собі хлопець.

ПРОЩАННЯ

О першій годині ночі 21 лютого на Київській трасі дублянці, приблизно 600 чоловік, із запаленими лампадками зустрічали свого земляка, героя України.

Поховали Героя 22 лютого.

Похоронна процесія з тілом Анатолія прийшла з його рідного дому до будинку міської ради Дублян.

Подвір’я міської ради заповнили тисячі народу. Приїхали попрощатися з героєм Народні депутати України, депутати Львівської обласної ради та Жовківської районної ради, професорський та викладацький склад Львівського аграрного університету, спортивний гандбольний клуб Галичанка зі Львова, студенти вузів, мешканці м.Дубляни та Львова, із навколишніх сіл та із м.Жовква. Приїхав і голова міської ради м. Львова Андрій Садовий.

Панахида відбулася у приміщенні міської ради, а прощання з Героєм України Анатолієм Жаловага на дворі, тому що кілька тисяч народу це приміщення просто не прийняло б.

Більше десятка священиків на чолі із Архієпископом Львівським читали Євангеліє, а також відправили відправили Панахиду у місцевій церкві.

Похоронили Анатолія Жаловага на цвинтарі рідного міста Дубляни під залпи самооборонівців та гімн України.

Джерело http://www.nebesnasotnya.in.ua/portfolio

 

У неділю, 13 березня 2016 року, на міському кладовищі в м. Дубляни  урочисто відкрили пам’ятник Герою Небесної Сотні

фото: "Біля пам’ятника Анатолію Жаловазі"

Памятник Анатолію Жаловазі

Токарський Юрій Миколайович

Нещодавно я почала досліджувати історію Дублян і дізналася, що напрацювань з цієї теми не так і багато. Більшість людей, які б могли щось знати, скерували мене до Юрія Миколайовича Токарського.Токарський Юрій Миколайович

Пізніше я переконалася, що і справді — про наше рідне місто він знає краще від інших.

Ті, хто цікавиться історією Дублян, неодмінно мають вдома книжку з історії аграрного університету: «Дубляни: історія аграрних студій 1856-1946». Але що ми знаємо про самого дослідника? Адже цікаво дізнатися про людину, для якої слово «Дубляни» має особливий сенс.

Працівники львівських архівів пам’ятають цього допитливого чоловіка, який частенько бував у них, вивчаючи історію аграрних студій в Дублянах. Він дуже цікавий співрозмовник. Його знання не обмежуються лише знанням рідного краю — він є всебічно освіченою, ерудованою людиною. Та кожен дивується, коли дізнається, що Юрій Миколайович має технічну освіту, працював у галузі механізації сільського господарства. По закінченні вузу у 1952 році його скерували на роботу в Новосибірськ — та він не зміг там прижитись: туга за рідною землею не полишала його. На щастя, вже через рік Ю. Токарський повернувся до України, де навіть небо було інакше...

Вже з 60-х років минулого століття Юрій Миколайович оселяється у Дублянах. Тут, спочатку в учбовому господарстві, а згодом у Львівському сільгоспінституті на викладацькій роботі, він працює понад 50 років. Має наукові дослідження в галузі інженерії, про що любить бесідувати з фахівцями, але до душі йому ближче педагогічна справа. А ось вчитися досвідчений викладач і зараз не проти. Він легко опанував комп’ютер, вільно користується Інтернетом. В його планах ще реалізація багатьох цікавих ідей, і не лише в галузі історії університету. Любов до прекрасного привела його до народного хору «Відродження» — з першої репетиції у 1991 році і до сьогоднішнього дня. Учасники хору розповідають, що Юрій Миколайович є душею колективу, прекрасним екскурсоводом під час гастролей хору по Україні, дотепним співрозмовником та фотографом. Він створив відеофільм про цікаві виступи хору. Де б він не був — в подорожі, на відпочинку чи старостою на весіллі — його організаторські здібності завжди мають успіх, він завжди є незамінним і оригінальним.

Хто хоч раз побував у Львові, не зміг залишитись байдужим до його величних будівель та архітектурних ансамблів. Юрій Миколайович на власні очі бачив і пам’ятає, як забудовувалися цілі вулиці, бачив, як створювалась частинка історії Львова. Як шанувальник прекрасного, він ходить по Львову зі своїм другом — фотоапаратом. Це, до речі, ще одне з його захоплень. У колекції дослідника насправді є унікальні світлини — на них можна побачити вулиці Львова, яких вже нема... Бажання зробити унікальний знімок інколи штовхало його на ризик. Одного разу він фотографував напівзруйновану церкву. Намагаючись знайти потрібний ракурс, мало не впав у глибоку яму, що могло б мати сумні наслідки. Ґрунтовно, зі знанням справи, виступає Юрій Миколайович у ролі екскурсовода: екскурсії по місту Лева цікаві як туристам, так і студентам, що вчаться в Дублянах — адже жити поруч з таким дивовижно красивим містом і не знати його, для освіченої людини є великим недоліком. Ті, кому пощастило слухати його розповіді, були в захопленні його енциклопедичними знаннями і тим цікавим фактам історії, які були мало відомі, і які він відкривав перед слухачами. Майже на кожне місто чи село, переважно Західної України, у нашого дослідника знайдеться свій цікавий коментар.

Юрій Миколайович народився 26 квітня 1930 року. Дитинство було обірване початком Другої світової війни. З болем згадує ті часи: «... Нікому не бажаю таке пережити». Режисером того сценарію було саме життя і не завжди кінець міг бути щасливим. Йшла війна, німці бомбили Львів. Небезпека чатувала на кожному кроці. Було страшно та дитяча допитливість брала верх: бігали з друзями подивитись на зруйнований вокзал, на цілі вулиці руїн... Початкову освіту отримав в декількох школах — спочатку в польській, потім у радянській, а під час німецької окупації вступив до української гімназії.

Своєму культурному розвитку завдячує батькам. Сім’я робітників не жила розкішно, проте вище всього вони цінували принципи культури та моралі. Одним із теплих спогадів раннього дитинства для Юрія є дитячий журнал «Дзвіночок» — його барвисті картинки приносили хлопчику справжнє щастя.

Змінювалися у Львові політичні режими і господарі. Звичайно, за таких обставин тяжко жити, але саме тоді для Юрія ці труднощі дали нагоду вивчити одразу декілька мов. Пізніше свої знання з польської та німецької допоможуть досліднику пізнавати архівні таємниці історії.

А захоплення історією почалося з далекого 1981 року, бо саме тоді інститут почав готуватися до 125 річниці заснування аграрних студій. Проте на той час не було ще вільного доступу до архівних документів щодо під-твердження дати відкриття рільничої школи. Оскільки Ю. Токарський непогано володів як польською, так і німецькою мовами, йому й доручили завдання віднайти необхідні архівні документи.

Праця з архівними матеріалами настільки захопила науковця, що він вирішив ґрунтовно дослідити історію університету. Клопітка робота з часом дала результати. Вже у 1996 році виходить монографія, де поряд з архівними джерелами, Ю. Токарський розглядає й сучасні події університету. Матеріали з доповненнями не раз перевидавалися у газетах, брошурах, антологіях та інших виданнях. Наукових досліджень щодо історії університету в наукових бібліотеках Львова виявилося зо-всім небагато. І ці дослідження мають важливе значення як для самого університету, так і для історії та розвитку Дублян. У 2001 році відкрито музей історії університету, засновником та незмінним керівником якого є Юрій Миколайович Токарський. Ось вже більше як 10 років він проводить як студентів, так і гостей університету, крізь роки розвитку навчального закладу. Та часто у розповідях науковця проривається те, що ховає він глибоко у серці, а саме любов до рідного краю, до землі, дорожче від якої нема нічого на світі. Історія для дослідника — це не лише архівні документи та суха хронологія — в тому сенс його життя, в тому його покликання.

 

автор: Бондарчук Надія.


 

Джерело:  ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ. Літературно-мистецький альманах «Витоки»  - 5, м.Дубляни. - Львів: "Компанія "Манускрипт"", 2012р.

 

Ангелюк Олесь Антонович

Оле́сь Анто́нович Ангелю́к (*17 серпня 1921, м. Новочеркаськ, нині Ростовської області, РФ - †18 грудня 2008, Дубляни (Львівська область))Ангелюк Олесь Антонович

Для тих, хто вперше чує ім'я цього талановитого по­ета, щирого патріота України, наша розповідь про Оле­ся Ангелюка та його синівську любов до батьківської землі, про шлях, довжиною в ціле життя, який все таки увінчався зустріччю з омріяною землею — Гали­чиною...  

Олесь (Олександр) Ангелюк народився 17 серпня 1921 р. в м. Новочеркаську (під Ростовом-на-Дону) в українській родині. Батько — Антін Ангелюк, галичанин, по закінченні Тернопільської української гімназії, разом із стрі­лецьким загоном у 1915 р. опинився на Наддніпрянщині. У 1918 р. вступив до армії УНР, воював, попав в полон до більшовиків, звідки втік. Зупинився в Харкові, де й по­знайомився і одружився з студенткою медінституту, сло­божанкою, Євдокією Монченко. У 1937 р. сім'я переїха­ла до Ставрополя. Тут Олесь Ангелюк закінчив середню школу з відзнакою і поступив до Новочеркаського інду­стріального інституту. Та закінчити його не дала війна... До армії не взяли із-за астигматизму очей. Продовжував навчання в Ставропольському сільгоспінституті. Там же познайомився з професором рослинництва — Нестором Королем, українським націоналістичним діячем, з яким робив спроби створення в Ставрополі українського клу­бу і видання сільськогосподарської газети українською мовою. Та ці задуми не встигли здійснитися. У 1943 р. Олесь Ангелюк був заарештований органами НКВД і за­суджений на 10 років ув'язнення з подальшим позбав­ленням громадянських прав на 5 років. Звинувачувався у співпраці з Нестором Королем, у написанні антирадянських віршів та агітації серед молоді за приєднання Ставропілля і Кубані до України.

У 1944 році був етапований у Грузію на будівництво Руставського металургійного комбінату. У 1953 р. був звільнений. У цьому ж році поступає до Грузинського політехнічного інституту, який закінчив з відзнакою. Працював у проектних організаціях Руставі та Став­рополя.

У вересні 1965 р. вперше ступив на рідну батьківську землю...

Всі відпустки Олесь Ангелюк проводив в Галичині: Львів, рідне батькове село Крогульці і, обов'язково, Верховина. Але відпустка така коротка, а чекати її на чужині так довго і важко...

Остаточно переїхав до Галичини у 1982 р. У Тернополі вступив до Руху, «Меморіалу», Товариства української мови, літоб'єднання при СПУ, став членом Краєвої ради Руху. У 1990 році переїхав до м. Дубляни. Вступив до Спілки львівських політв'язнів. Був членом обласної і політичної Ради Спілки, працював редактором газети «Нескорені». Співав у хорі «Нескорені». Вірші почав пи­сати з 9-ти років і писав їх усе життя.

ПОВЕРНЕННЯ

*  & *

Я в обіймах тюрми не загинув!

Я вернув до життя з небуття,

Бо на світі була Ти, Вкраїно,

Жовто-синя Вітчизно, любове моя!

Без мети — все життя порожнеча.

А порожнєє серце — то смерть.

Та моє, хоч і кволе, до речі,

Лиш Тобою наповнене вщерть.

А тому ще роками яскріти,

Променитись, впиватись життям,

Не дожити, то кров'ю зросити,

Шлях до мрії, де воля свята.

Після тяжкого інфаркту в концтаборі, 1949 р.

 


  Джерело: Літературно-мистецький альманах «Витоки»  - 5, м.Дубляни. - Львів: "Компанія "Манускрипт"", 2012р.

 

 

Рожко Михайло Федорович

Сьогодні Дубляни пишаються тим , що тут жив  видатний український краєзнавець Михайло Рожко (4 червня 1939 р. – 22 грудня 2004 р.). Ще зовсім недавно ми бачили його посеред нас. І,на жаль, більшість з нас, вітаючись з ним на вулиці, чи простоюючи поруч з ним в чергах на маршрутки, навіть не здогадувалися, що перестріваємося з ЛЮДИНОЮ ВЕЛИЧЕЗНОГО НАУКОВОГО ПОДВИГУ.Рожко Михайло Федорович  Переоцінити науковий спадок Михайла Рожка важко.  Вчений відкрив і досліджував впродовж 25-и років таке унікальне явище, як ТУСТАНЬ. За весь цей час, збираючи матеріали для дослідження, йому   довелося працювати архітектором і археологом, альпіністом та геодезистом, гідрологом і будівельником,  топонімістом, лінгвістом, історіографом, фольклористом, фотографом, графіком. В результаті М.Рожко здійснив графічну реконструкцію фортеці Тустань; довів, що фортеця на протязі  п'яти століть (IX-XIII) зазнала 5 будівельних періодів, і в останній будівельний період це була  п'ятиповерхова споруда; відкрив раніше невідомий в нашій історії вид фортифікації – наскельний.

Навесні 2006р син Михайла Рожка, Василь Рожко  представив світові результати багаторічних досліджень батька в Кембріджі, на Міжнародному конгресі з історії будівництва. "Учасники Конгресу оцінили факт, що комплексні методи дослідження (архітектурні та геодезичні обміри скель, а також археологія та історіографія) дали змогу Михайлові Рожку реконструювати фортецю повністю, з деталями, з достовірністю 90%. До цього часу у світовій практиці результати археологічних досліджень давали змогу відтворити дерев’яну забудову лише фрагментарно або гіпотетично, з точністю до 10%. Гідне представлення Тустані набуло широкого резонансу у наукових колах світу і Україна привідкрила частину своєї давньоруської історії. На жаль, батькові за життя не судилося винести своє відкриття за межі колишнього Радянського Союзу, щоб показати Тустань світовій науці", - зазначив Василь Рожко.

30 червня 2005 року за рішенням обласної ради Тустань набула статусу «Державного  історико-культурного заповідника».

 

 Біографія.

Народився  Михайло Федорович Рожко 4 червня 1939 р. у селі Небилів Рожнятівського району Станіславської (Івано-Франківської) області. Виростав на Тернопільщині у селі Товстому. Після здобуття середньої освіти отримав кваліфікацію машиніста баштового крану.   З 1959 по 1965 роки працював на індустріальних об’єктах Донбасу та Львівщини (саме ці навики  робіт на висоті згодом виявилися дуже доречними - при проведенні обмірів скель Тустані). Вчився в Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва на факультеті художньої кераміки.  Навчання поєднував із працею художника у Львівському виробничому художньо-рекламному комбінаті та інших організаціях. З 1969 до 1979 роки викладав рисунок на кафедрі сільськогосподарської архітектури Львівського сільськогосподарського інституту.Рожко Михайло Федорович

З 1979 року, дослідник розпочав роботу в якості наукового співробітника відділу археології Інституту суспільних наук АН УРСР (тепер Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України).

З 1994 працював у Інститі народознавства НАН України, у відділі карпатознавства.

В 1996 року побачила світ монографія «Тустань – давньоруська наскельна фортеця», яка в 1997 році на ІV Міжнародному книжковому форумі у Львові отримала перше місце в номінації «Україна, краєзнавство, історія».

Серед колег Михайло Федорович залишив по собі пам'ять як добрий, товариський, вчений ециклопедичних знань і надзвичайно широкого кругозору, який завжди мав час для консультації і поради тим хто її потребував.

Приділяв увагу і громадській діяльності, зокрема з 1999 по 2004 роки, вчений очолював Товариство прихильників фортець та палаців.

Бандера Степан (навчався в Дублянах)

 Дубляни. Студент агрономічного відділу Львівської політехніки. 1928 p.Старожили Дублян, які пам'ятають діяльність С. Бандери в Дублянах і співпрацювали з ним, згадують, що це була надзвичайно освічена і енергійна людина, активний діяч в студентському русі з високими організаційними здібностями, обдарована особистість, яку в Дублянах знали та поважали. Окрім цього, це була людина міцної спортивної статури та неабиякої фізичної сили. Степан Бандера навчався в Дублянах на рільничому відділі факультету з 1928 до 1933 року з перервою один рік. Проводив активну роботу в товаристві «Основа» .
Студії Степана Бандери в Дублянах завершилися виконанням навчального плану за 8 семестрів, а дипломного іспиту не встиг скласти через політичну діяльність і ув'язнення. Перших два роки під час навчання мешкав у Львові, потім два роки в Дублянах і знову у Львові.
Саме на студентські роки припадає висока політична діяльність Степана Бандери. Від 1927 року він член УВО, 1929 — член ОУН, 1931 — член її Крайової Екзекутиви на Західних Українських землях, а вже наприкінці 1932 року виконує обов'язки крайового провідника ОУН і крайового коменданта УВО. У червні 1933 року, остаточно перебравши обидва пости, організовує низку політичних акцій.

5 жовтня 2002 р. у Дублянах освячено  Монумент Степанові Бандері


Джерело: Юрій Токарський. Дубляни: історія аграрних студій 1856-1946 — Львів: Львівський державний аграрний університет, 1996.

Турчак Степан Васильович

Дублянська  дитяча школа мистецтв носить ім’я Степана Васильовича Турчака, феноменального українського диригента, народного артиста СРСР. Надзвичайні здібності С.В. Турчака та його наполеглива праця дозволили йому вже в 25(!) років стати головним диригентом Державного академічного симфонічного оркестру України. А в 26 років він мав нагоду диригувати Лондонським королівським симфонічним оркестром!

Турчак Степан Васильович

Народився С.Турчак 28 лютого 1938 р. в селі Мацьковичі під Перемишлем (тепер Польща) в родині  хліборобів. Музика завжди була присутня в їх сім’ї. Батько, хоч і не мав можливості отримати відповідної освіти, був дуже обдарованою  людиною. Він любив музику, народний фольклор, брав участь у драмгуртку. Сам навчився грати без нот на скрипці та сопілці. Міг безпомилково відтворити мелодію на будь-якому інструменті. Мати мала гарний голос, співала у церковному хорі та виконувала народні пісні. Коли рідні помітили, що малий Стефко здібний до музики, то дідусь купив йому стареньку скрипку. Хлопчик грав щодня, безупину. Мелодії підбирав на слух.

В 1939 р. політична ситуація (перенесення кордону після пакту Молотова-Ріббентропа) змусила українців Перемишля та Надсяння залишити рідні землі. Тож в 1945 р. сім’я Турчаків поселяється у Дублянах поблизу Львова. Саме тут провів Стефан  дитинство та юні роки, і саме тут відбувся вибір його подальшого шляху. Коли хлопчикові було 12 років, померла мама. Батько згодом одружився, а Стефан залишився жити з бабусею та дідусем.

Музичну освіту здобував в Львівському музично-педагогічному училищі ім. Філарета Колесси. Цікаво, що до училища Стефан поступив відразу після  дублянської семерічної  школи, не маючи необхідної музичної й теоретичної підготовки. За його плечима був лише досвід художньої самодіяльності в аматорських колективах.  В училищі молодий музикант навчався по класу скрипки (вчитель і наставник – Стефанія Луневич), а хорового та оркестрового диригування навчався в класі відомого українського хорового діяча, заслуженого артиста України Євгена Вахняка. Після його закінчення (в 1955р) 2 роки працював учителем музики і співів  у Сокальському педагогічному училищі.

З 1957 по 1962 навчався у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка. Студентом Стефан Турчак часто бував у Дублянах, брав участь у всіх молодіжних заходах, грав із одногрупниками на сільських весіллях. Його гра на скрипці була такою запальною, що піднімала до танцю бабусь та дідусів. Якось брав участь у різдвяному вертепі в ролі ангела, і так гарно співав тенором, що вертеп запрошували до кожної хати, і навіть у сусідні села.

В консерваторії відбулося становлення С. Турчака як митця. Значний вплив на формування  його творчої особистості   мали заняття в композиторів та педагогів С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, А.Солтиса та Р.Сімовича. На останньому курсі консерваторії певний час працював помічником головного диригента Оперного театру, Я.Вощака. Дипломною роботою С.Турчака  була четверта «Патетична» симфонія Чайковського, яку виконав під його керуванням симфонічний оркестр Львівської філармонії. На прохання ректора Львівської консерваторії М. Колесси влаштувати випускника Турчака на стажування  Управління музичних установ Міністерства культури України повідомило, що «студента-випусника С.В. Турчака після закінчення консерваторії буде рекомендовано в двохрічну стажерську групу при Київському театрі опери та балету для дальшого зростання та вдосконалення диригентської майстерності».

Влітку 1962 р. С.Турчак приїхав до столиці України. В Києві він став спершу диригентом-асистентом Державного оркестру. А з 1963р. очолив його. Такий різкий злет молодого музиканта спричинив і подив, і навіть заздрощі, що не могло не вплинути на атмосферу в колективі. Пізніше, у своїх спогадах С. Турчак зазначав: «Працюючи з Натаном Рахліним, я, вчорашній випускник консерваторії, перебував під могутнім впливом його індивідуальності. І в перших своїх виступах, можливо, наслідував його трактування й саму виконавську манеру майстра. ..»

Однак понад усе Маестро завжди приваблювала праця в музичному театрі. В 1966р він поставив на сцені Київського театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка свій перший спектакль – масштабний, наповнений внутрішньою експресією «Отелло» Верді. Незважаючи на складність твору, дебют пройшов успішно. З січня 1967р. С.Турчак став головним диригентом ведучого оперного театру України. На цій сцені Турчак поставив понад 30 опер та балетів, сотні спектаклів і концертів прозвучали під його натхненним диригуванням під час закордонних гастролів. Завдяки саме Турчаку, Київська опера стала одним з найкращих театрів України, а українська опера отримала визнання на міжнародному рівні.  Його репертуар поповнився «Богемою», «Кармен», «Лебединим озером», операми «Мілана» Г.Майбороди, «Загибель ескадри» В.Губаренка. Паралельно С.Турчак викладав оперно-симфонічне диригування в Київській консерваторії. З 1973р  -доцент, з 1986 – професор.

Помер С.Турчак 23 жовтня 1988р. після важкої хвороби. На його честь в 1994 був запроваджений національний конкурс диригентів ім. С.Турчака. З 2006 конкурс проводиться як Міжнародний.

 

ЗВАННЯ, НАГОРОДИ ТА ВІДЗНАКИ

Лауреат Державної  премії Грузинської РСР ім. З.П. Паліашвілі (1973)

Народний артист СРСР (1977)

Заслужений діяч мистецтв

Герой Соціалістичної праці

Лауреат Державної Шевченківської премії (1980р)

Лауреат Державної  премії Української РСР ім. М. Лисенка (1984р)

Нагороджений орденом Трудового Червоного прапора

Увійдіть за допомогою соціальних сіток:

або ввівши ваш логін і пароль, якщо ви реєструвалися безпосередньо на цьому сайті: